глибоко в мені

мта, пора давно відкинути ілюзії, і впихнути у свою голову, що війна затягнеться. і що буде, мабуть, лайно.
стараюся мислити холодно. без паніки.
ПМД я вмію надавати, жити в хащах, харчуватися недовареним, гидкуватим і т. д. вмію. спати в лісі, в*язати вузли, копати, рубати також.
маскуватися вмію. повзати в болоті, дертися вгору попри виснаженість також.
якщо треба, я зможу і навчити багатьох штук.

тішить думка, що ніби зараз роблю те, що хоч якось приносить користь суспільству.

часом здається, що я знову стаю тінейджеркою. трохи менше ношу свої платтячка і спідниці. часом бруталю. слухаю різку і депресивну музику.
і кому взагалі потрібна та магістерська, якщо невідомо, що буде через пів року? тепер мені здається, що навіть якби все було тихо і мирно, і так нікому цього не треба. звучить трохи розчаровано.

дарма ми ще колись нарікали, стогнали. рік тому думати про війну... тут. та нууууу. рік тому і дідо був живий. 
які ж ми, люди, смішні. і приречені. 
все частіше картаю себе за кожне дурне слово, що сказала якійсь близькій людині. а якщо це останнє, що вона почує від мене? 
тепер мені хочеться багатьом сказати багато теплого, чогось, чого, може, і не казала, але завжди хотіла. тепер треба так багато встигнути. і я постійно думаю про це.

погано, що з відчуттям наближення війни у мене це особливо загострилось, а не з усвідомленням того, що у будь-яку секунду я можу померти, не сказавши і не зробивши чогось такого важливого.